Тільки в 1858 р. американець Лайман отримав перший патент на виробництво древесноволокнистих плит (ДВП). А незабаром, в 1864 р., і невідомий нікому Мюнх зметикував, що папір – це, по суті, дуже тонка ДВП і побудував величезну установку для виробництва плит без з’єднувального елементу. Для їх зміцнення він використовував метод  гарячого пресування або пропускав плити між валиками.

Якби тоді здогадалися додати до деревних часток будь-яку речовину, що має здатності клею, то відразу винайшли б і деревостружкову плиту (ДСП). Вся розбіжність в тому, що міцність плит ДВП обумовлена механічним переплетенням волокон, як у валянках, і взаємодією деяких хімічних груп сусідніх волокон. А ДСП – це склеєна й спресована стружка.

Остаточний варіант «мокрого» способу виробництва ДВП був розроблений американцем Мейсоном у 1924 році, і як це часто буває – методом «помилки». Винахідник йдучи на обідню перерву, закрутив кран подачі пари для гарячого пресування. Але кран був несправний, і пара продовжувала надходити в прес. Після повернення з ресторану Мейсон виявив, що плита в результаті такої обробки набула дуже високої щільності.

Першим додати будь-який з’єднувальний елемент придумав в 1887 році Ернст Хаббард і запропонував виготовляти плити з тирси й казеїнового клею. Далі справи пішли веселіше: німець Бекман в 1918 році (ще під час Першої Світової війни) став обробляти плиту шпоном. В 1926 його співвітчизник Фройденберг вперше розрахував кількість сполучного елементу, який треба додавати в ДСП (3 - 10%), а ще через сім років американець Ентоні запропонував використовувати як сполучний елемент фенольну або карбамідну смолу.

Наші співвітчизники теж зробили свій внесок у цій галузі, щоправда, не на батьківщині. В 1935 році у Франції емігрант Олексій Самсонов виготовив перші плити з орієнтованих часток, укладаючи хрест-навхрест довгі смужки шпону. І цього ж року в штаті Айова почав свою роботу експериментальний завод з виробництва плит із фенольним сполучним Ернста Летчера.

1941 рік, крім початку Великої Вітчизняної війни, ознаменувався також тим, що тоді був побудований перший завод з виробництва ДСП, і саме в Німеччині. У липні 1941 року в місті Бремені фірма «Torfitwerke G.A.Haseke» мала змогу виготовляти близько 10 т плит у день із ялинової тріски з фенольною смолою в якості сполучного елемента. Пізніше, в 1948 році, у тій же Німеччині колишній офіцер вермахту Отто Крейбаум розробив екструзіонний (від слова «вичавлювати») спосіб виробництва ДСП.

Після війни промисловість ДСП  розвивалася феноменально. В усьому світі побудовані тисячі заводів, що працюють на найрізноманітнішій сировині – стружці, технологічних дровах і скіпці, відходах лісопилки, деревообробки й лісосічних відходів. Як сполучний матеріал (клей) використовують фенолформальдегідні, карбамідоформальдегідні, і карбамідомеламінформальдегідні смоли. Випускають і плити на мінеральному в'яжучому елементі – цементі або гіпсі.

У СРСР науково-дослідні розробки в області ДСП почалися в 1952 році, а перший завод з його виробництва був запущений у 1955 році, саме після виходу постанови ЦК КПСС про ліквідацію «архітектурних надмірностей у будівництві». Незабаром почалася епоха масового будівництва, із ДСП почали виготовляти буквально все. В 1965 році, наприклад, пройшов закритий процес над труновикопувачами, які плюндрували могили, викопували й вдруге використовували труни із ДСП, оскільки їх не їв хробак через отруйність сполучного.